Чи правда, що Пекін використовує Росію у боротьбі проти Заходу? І як Сі Цзіньпін підкорив увесь Китай своїй особистій владі?

Об этом сообщает Компромат

Інтерв’ю китаїста Темура Умарова виданню Новая газета Европа.

Голова Компартії Китаю Сі Цзіньпін приїжджає до Росії через три дні після того, як глава приймаючої країни потрапив під підозру Міжнародного кримінального суду як військовий злочинець. Навіщо Сі їде, що привезе Володимиру Путіну, з чим розраховує поїхати, як порозуміються ці два правителі — розповідає сходознавець і політолог, науковий консультант Фонду Карнегі Темур Умаров.

— Ми з вами розмовляємо, коли в тому, чи Сі Цзіньпін приїде до Володимира Путіна 20 березня, виникли деякі сумніви. Чи міг він скасувати візит через те, що Міжнародний кримінальний суд підозрює його російського колегу у військових злочинах та видав ордер на його арешт?

— Китай не підписав і не ратифікував Римський статут МКС, тож я не думаю, що це могло вплинути на намір Сі Цзіньпіна приїхати до Москви.

— Після того, як Сі продовжив свої повноваження на невизначений термін, їх почали частіше порівнювати з Путіним. Як йшов влади Си, як і став майже одноосібним правителем великої держави?

— Коли зустрічаються два автократи, які припадають один одному ровесниками, які останнє десятиліття технічно концентрували у своїх руках максимальний обсяг влади, продовжували свої повноваження, закручували гайки, і все це в країнах, що сусідять один з одним, — люди вільно чи мимоволі проводять паралелі . Однак ці паралелі не зовсім точні. Китай із Росією складно порівнювати хоча б через різницю політичних режимів. Наприклад, якби Росія за Путіна розвивалася в рамках однопартійної системи, паралелі були б доречнішими, але цього немає в Росії. До того ж Путін — вихідець із силових структур, тоді як Сі прийшов до влади через цивільні структури, він ніколи не працював у відомствах на кшталт радянського КДБ. Це якщо не брати до уваги сімейну історію.

— Саме сімейну історію неможливо не брати до уваги. Путін — хлопчик із бідної пітерської родини, то він, принаймні, сам про себе розповідає. Сі виріс у елітній сім’ї, його називали «спадковим принцем».

— Справді, у Китаї еліти самі себе відтворюють, і Сі якраз із такої родини. Він не йшов проти системи і не підлаштовував її під себе, а був тілом від плоті представником цієї системи, тому природно вбудувався до неї. І продовжує рухати цю систему у тому напрямі, у якому вона й сама рухається.

Багато хто зображує Сі як такого революціонера, який повністю відкидає всі попередні напрямки розвитку Китайської Народної Республіки. Насправді він сам — продукт системи.

Його батько Сі Чжунсюнь, польовий командир під час громадянської війни, стояв біля витоків заснування КНР у 1949 році. Але, як і багато представників еліт під час культурної революції у 1960-х, опинився у вигнанні, його виключили з партії, потім взагалі посадили, все це не могло не позначитися на біографії сина.

— І Сі-молодший жив у якійсь печері з відром замість туалету та з бліхами.

— Це знаменитий опис його життєвого шляху, який зараз дуже романтизується: наприкінці правління Мао сім’ю Сі було репресовано, батька заарештували, а сина відправили на «трудове перевиховання», щоб він став ближчим до народу. Місце, де він, як вважається, тоді мешкав, зараз стало музеєм. Але реальність, швидше за все, відрізняється від пропагандистської картинки. Так, для п’ятнадцятирічного Сі це, безсумнівно, було великим випробуванням, але все-таки відправлення «на перевиховання» до села у конкретному разі не можна назвати каторгою: Сі був висланий не один, а зі своїми однолітками та друзями. Деякі з них через десятиліття виявляться на високих постах поряд із ним. Село Лянцзяхе, куди відправили Сі, знаходиться у рідній провінції його батька Шеньсі, тому йому було кому допомогти за потреби. І та сама печера, або яодун, не екзотика для тих регіонів, а цілком нормальне утеплене житло.

Та й у селі Сі не сидів склавши руки. Незважаючи на токсичність через арешт батька, він вступив у компартію, хоч і з десятої спроби, і через сім років після приїзду очолив партійний осередок Лянцзяхе. Тоді вже й батько був реабілітований, і Сі Цзіньпін вступив до найпрестижнішого китайського університету Цінхуа, де навчався на інженера-хіміка. Його партійна кар’єра починається вже після випуску з Цінхуа, благо батько на той час повернувся до ладу та допомагав.

— Партійну кар’єру було для нього зумовлено?

— Можна сказати і так. Це не інституціоналізована практика, але часто політичні еліти в Китаї намагаються зберегти наступність, діти йдуть стопами батьків. Сі просувався за допомогою знайомих його батька, один із яких тоді був віце-прем’єром держради, китайського уряду, інший — міністром оборони. З їх допомогою Сі напрацьовував зв’язки в уряді та серед військових. Потім він будував практично ідеальну кар’єру: очолив один із повітів невеликої провінції Хебей, далі — важливішу посаду, заступник голови міста Сямень, а потім очолює і всю провінцію Фуцзянь. Це були важливі етапи в житті Сі, і якщо подивитися на людей, які його оточують сьогодні в політбюро і загалом у розширеному складі ЦК КПК, можна побачити тих, чиї шляхи перетиналися з його кар’єрою в ті роки.

— Тобто він, прийшовши до влади, почав збирати довкола себе старих друзів, свій умовний кооператив «Озеро»?

— Саме так. Це стандартна практика для всіх керівників у компартії Китаю, які одержують посади в Пекіні. Вони завжди наводили із собою людей лояльних. Але при Сі Цзіньпін це стало просто обов’язковим правилом. Наприклад, практично все політбюро ще з минулого з’їзду складається з людей, яких він колись знав особисто. У цьому і є головна відмінність Сі від Володимира Путіна: Сі спочатку мав доступ до політичних еліт просто через походження.

— Той період, коли він проходив «перевиховання» з бліхами, в якийсь момент став відігравати особливу роль у його біографії: мовляв, завдяки перенесеним поневірянням він краще розуміє потреби і сподівання простої китайської людини. Це справді так працює, незважаючи на походження?

— Це наратив, який сьогодні використовує Сі Цзіньпін, щоб продемонструвати: він не просто синок важливого чиновника, який завжди мав усе добре, він прийшов до влади сам.

— Як би сам себе зробив, а так у нього тільки старий «Запорожець» із причепом?

— Він став створювати в очах суспільства образ людини, яка пройшла шлях від самого низу, була ніким, а стала першою особою держави. Завдяки цьому він знає, куди треба рухатись Китайській Народній Республіці. Він бачив життя, він знає про проблеми людей не з чуток. Крім того, це має вкотре підтвердити китайську систему меритократії: будь-яка людина може колись очолити Китай, якщо, звичайно, гратиме за правилами.

— Він уже десять років сидить на чолі з Китаєм. І ці розповіді досі справляють враження на народ?

— Мені хотілося б бачити якісь соціологічні дослідження з цього приводу, але в мене їх немає. Є лише загальне відчуття, як ставляться до Сі Цзіньпіна у суспільстві. Поки не видно, щоб люди були дуже незадоволені тим, на який шлях став Китай.

— Погіршення відносин між США та Китаєм — це ініціатива саме Трампа? Китай цього не прагнув?

— Китай максимально, наскільки це можливо, хотів, щоб залишалося все як є, він був вигодонабувачем від системи відносин із Заходом, яка існувала. До Трампа вона була влаштована так, що США не дуже втручалися у внутрішні справи Китаю, економічно співпрацювали з ним з усіх питань, у тому числі обміну технологіями. Тим часом Китай нарощував свою міць і потихеньку ставав невід’ємною частиною системи міжнародних відносин, намагаючись змінити її зсередини. Він набирав все більшу і більшу вагу в міжнародних організаціях на кшталт ООН, нарощував партнерство з дедалі більшим числом країн світу і потроху перетягував ковдру він. При Бараку Обамі США намагалися змінити це положення, але це не виливалося в публічне поле. Трамп уже під час президентської кампанії заговорив про те, як треба жорстко розумітися на Китаї, як його треба стримувати. Тоді розпочалася і реакція Китаю. Тобто не можна сказати, що Китай ініціював перегляд відносин із США, йому це було просто невигідно. Він хотів встигнути максимально витиснути від співпраці зі Штатами, щоб стати самодостатньою державою, а вже потім тихо змінити їх як лідера у всіх сферах.

— А вийшло, що Трамп просто штовхнув Китай у бік Росії?

— Частково це так. Але є й інші фактори, які впливають на російсько-китайські відносини. Історично СРСР колись допоміг Китаю стати таким, яким ми його знаємо сьогодні. Крім цього, є й інші фактори, що зближують Росію та Китай: і велика територія, що сусідить, і відчуття несправедливості міжнародної системи відносин, взаємодоповнюваність економік і так далі.

— Зараз Сі хотів би розвивати дружбу з Росією чи йому цікавіше повернення до колишніх відносин із США?

— В ідеальній картині світу Сі, звісно, хотілося б зберігати стосунки зі Штатами. Якби там не почали їх переглядати, я не уявляю, як це міг би ініціювати Китай. Але реальність така, що зараз Китаю треба підлаштовуватись під існуючі умови, і Росія тут дуже важлива з погляду її ролі у міжнародних відносинах.

І ще важливим є те, що Росія так само, як і Китай, відноситься до «гегемонії Заходу». Пекіну важливо зберегти Москву як партнера саме для майбутньої потенційної конфронтації зі США.

— Як усе ж таки Сі став таким повновладним правителем у Китаї, якщо вся система там передбачає колегіальне управління країною? Що йому довелося зробити?

— Це відбувалося під час першого ж терміну, коли він запустив ту саму антикорупційну кампанію. Робив він це руками друга дитинства Ван Цішаня, разом із ним проходив «трудове перевиховання». Використовуючи боротьбу з корупцією як привід, він позбувся тисяч нелояльних людей у партії — навіть найвищих, які вважалися недоторканними. Це дозволило Сі через п’ять років під час чергового з’їзду КПК поставити своїх людей на всі ключові посади. І, за фактом, другий термін Сі розглядає як свій перший. Тому що перший пішов на підготовку поляни під свої реальні наміри.

— Яке російське слово ви використовували зараз — «поляна».

— Сам не знаю, чому вона вирвалася.

— Мабуть, навіяло. Виходить, що Сі не відразу зібрав навколо себе «кооператив «Озеро»», чи йому довелося «поляну розчищати»?

— Звичайно. Після кошмару, який діявся при Мао, люди, які прийшли після нього, розуміли, що такого допустити більше не можна. Для цього і були побудовані і вся ця система з колегіальним управлінням, з негласними правилами передачі влади в політбюро на парних з’їздах кожні десять років, і впровадження молодших партійців до складу політбюро в кожен непарний з’їзд. Система працювала рівно доти, доки Сі Цзіньпін її не зламав. Як він це пояснював — щоб провести необхідні реформи, які б інакше були неможливими.

Коли Сі прийшов до влади, китайська компартія справді була корумпована, політбюро просто спочивало на лаврах, вважаючи, що все головне вже зроблено, можна і про особисте збагачення подумати. І всі рішення, які ухвалювалися в загальнонаціональних масштабах, були пов’язані з особистими інтересами людей у політбюро. Сі Цзіньпіну це не подобалося, він вирішив, що єдиний спосіб розібратися з цим — сконцентрувати владу в руках однієї людини, яка найкраще розуміє, як має розвиватися Китай.

— Тобто в його, Сі, руках?

— Так, він сам собі здавався саме такою людиною.

— Йому не подобалося, що члени політбюро збагачуються — чи що збагачуються не ті, хто мав би, на його думку?

— Думаю, що можливо й те, й інше. Хоча варто сказати, що про стан Сі Цзіньпіна та його родини відомо мало. Є лише повідомлення про багатство його старшої сестри, але цифри там не зрівняються з багатьма російськими олігархами. При цьому, з огляду на те, як влаштована влада в Китаї, я не здивуюся, якщо головними бенефіціарами виявляться люди з оточення Сі.

— Яку мету він мав, проводячи «чистку» під час XX з’їзду КПК?

— Я не назвав би ці перестановки в ЦК «чисткою». Якби XX з’їзд проходив так, як це замислювалося за Ден Сяопіна, то політбюро й мало б оновитися. При цьому на зміну Сі Цзіньпіну мав прийти новий генсек, друге місце в партії теж мала зайняти нова людина, яка надалі очолив би китайський уряд. Цього не сталося, але партію оновлювати все одно треба було. І тут важливо було те, що на зміну колишнім членам політбюро прийшли виключно люди, лояльні до Сі Цзіньпіну.

— Люди, які під час з’їзду прийшли до постійного комітету ЦК на XX з’їзді, зараз у березні обійняли державні посади. Що можна сказати, дивлячись на них, про те, як Сі бачить Китай у майбутньому?

— На жаль, у системі, яку збудував Сі Цзіньпін, складно говорити про те, що від конкретних людей на якихось посадах щось може залежати.

Йому потрібна лояльність. Якщо ми подивимося на кар’єру кожного з новачків, які обійняли посади, то, наприклад, Лі Цян, який очолив уряд, працював під керівництвом Сі Цзіньпіна ще на початку нульових у провінції Чжецзян. Дін Сюесян, наймолодший у постійному комітеті політбюро, працював із Сі Цзіньпіном у шанхайському міськкомі КПК. Всі ці призначення говорять не про те, куди рухатиметься Китай, а про те, що Сі вважає за краще збирати навколо себе людей, яким довіряє особисто. А зовсім не тих, хто має гарний досвід для нової посади. Наприклад, новий прем’єр-міністр Китаю не має досвіду роботи в уряді.

— Але ж це зовсім суперечить тій самій політиці меритократії, яку Китай проголошує?

— Тому зараз китаїсти погано уявляють, чого можна очікувати від Китаю. Просто тому, що колишні правила не працюють. А нові або не вигадані, або не виявили себе.

— У Китаю зараз багато проблем, у тому числі й економіки. Чому в такій ситуації Сі потрібна лояльність, а не професіонали?

— Думаю, що Сі вважає, що найважливіше зберегти партійну єдність, щоб не було всередині партії «тягнучою», яка заважає проводити реформи. І не важливо, що в такій системі самі реформи ризикують виявитися неефективними.

— Навіщо Сі їхати до Росії? Саме зараз, саме в такій ситуації, і в Росії, і в Китаї, це йому навіщо?

— По-перше, це дипломатична традиція: кожен парний рік Путін їздить до Китаю, кожен непарний — Сі їздить до Росії. Тобто щороку вони один у одного бувають у гостях, не рахуючи зустрічей на третіх майданчиках. По-друге, як я вже казав, Росія все ще становить для Китаю інтерес у майбутньому конфлікті зі США. Зараз у Пекіні існує думка, що цей конфлікт неминучий, тому важливо мати в союзниках хоч одну країну, наприклад, Росію. Вона ядерна держава, вона постійний член Ради безпеки ООН. Але головне, що в цьому протистоянні із Заходом Росія готова бігти, стрімголов, попереду гудка паровоза, готова розбитися об стіну, розбити лоба, знищити свою економіку, аби насолити Заходу.

— Росія потрібна Китаю, щоб тягати каштани з вогню?

— Так, це гарний образ.

Угорі: Сі Цзіньпін та Володимир Путін. Фото: ЄРА